Історія вивчення

Застосування рослин для лікування численних недуг людини почалосяіз незапам'ятної давнини. Фітотерапія (лікування рослинами) така ж давня,як і історія людської цивілізації. Власне, медицина, її витоки беруть початок саме з фітотерапії. Археологія, розшифровуючи клинописні глинянітаблички, знаходить описи використання лікарських рослин ще ассірійцями,шумерами та вавілонянами.

Ще на світанку своєї історії людина збирала і використовувала для лікування деякі рослини. Знання про них поступово нагромаджувалися і передавались усно з покоління в покоління. Уже в найдавніших писемних пам'ятках людської культури є згадки про використання рослин, як лікарських засобів. Ще за три тисячоліття до нашої ери в Єгипті були відомі деякі лікарські рослини, а славнозвісні грецькі вчені-філософи Аристотель, Теофраст, Ґеродот, Гіппократ наводили у своїх творах більш-менш систематичні зведення про їх збір, культуру і використання. Детальні описи лікарських рослин та способів їх використання знаходимо у працях лікарів Діоскорида (І ст.), Плінія Старшого, Галена та ін.

Описи лікарських рослин та способів їх застосування при певних недугах знайдено у бібліотеці ассірійського царя Ассурбаніпала в Ніневії(близько 660 р. дон. є.).

У Стародавньому Єгипті лікуванням займалися жерці, які всіляко приховували таємниці власної лікарської майстерності. З цією метою вони використовували запашні олії, смоли, бальзами, знали про цілющі властивості алое, подорожника, ялівцю та багатьох інших рослин.

Медицина Стародавнього Китаю також широко використовувала лікарські рослини. Відома фундаментальна праця лікаря Лі Ші Чженя (1522— 1596 p.p.) "Основи фармакології", в якій описано понад 1500 засобів з лікарських рослин. Ця праця не втратила значення і в наш час. Давньокитайська медицина послуговувалася 230 лікарськими, в тому числіі отруйними, рослинами". В індійських травниках (І ст. до н.е.) описано понад 600 лікарських рослин. Багатий досвід використання цих природних ліків мали також древні греки і римляни.

У писемній пам'ятці Стародавньої Індії «Яджур-веда» (наука про життя), працях лікарів Чарака (І ст. н.е), Сушрута та Вагбата (VII—VIII ст. н.е) знаходять вже близько тисячі назв лікарських рослин, що зустрічаються серед різноманітної флори тропіків.

Геніальний лікар Стародавньої Греції Гіппократ (460—377 p.p. до н.е.) провів узагальнення різноманітних рослинних засобів, що застосовувались тоді для лікувальних потреб. Він був переконаний, що використовувати рослини потрібно в їх природному стані, без жодних перетворень. Його кредо складалося з таких трьох настанов: у лікувальному процесі медик повинен використовувати слово, рослини і ніж.

Значний внесок у розвиток східної медицини, а також у розвиток лікознавства Європи зробив таджицький лікар Авіценна (Абу Алі Ібн Сіна, 980—1037 р.р.) — автор праці «Канон лікарської науки», що зажила заслуженої слави у всьому світі. Він не лише узагальнив досягнення тогочасної науки про лікування недуг, а й доповнив її відомостями з власних спостережень і своїми висновками.

У Київській державі медицина і фармація із стародавніх часів розвивалася самобутніми шляхами. В рукописних травниках і лікувальниках, які дійшли до нас з XI ст. наводяться описи багатьох рослин, які використовувалися тоді на Русі.

Для історії постає дуже цікавою найдавніша писемна пам'ятка Київської Русі — "Ізборник Святослава", який був укладений в 1073 - 1076 p.p. для київського князя Святослава Ярославовича. Поряд з творамицерковно-релігійного характеру "Ізборник" стверджує користь знань і читання книжок; подає описи блекоти, аконіту, болиголову тощо.

Винятковою енциклопедією медичних знань XII ст. є науковий трактат «Мазі» київської князівни Євпраксії Мстиславівни (1108 — 1172 p.p.). Вона пристрасно вивчала народну медицину і сама лікувала хворих. У книзі містяться гігієнічні поради, розповідається про користь повітря і фізичних рухів, раціонального харчування та описується лікування окремих недуг. Трактат далекий від марновірства і забобонів, які були дуже поширені тоді в подібній літературі.

В кінці ХУІ ст. (1586р.) з наказу царя Федора Івановича видано перший офіційний російський травник, який є праобразом майбутніх фармакопей; одночасно створюються на городах грядки "зелійних трав". Тоді ж (кінець ХУІ ст.) зроблено першу спробу організації керівного органу медичними справами в Росії - "Аптекарську палату" у Москві, яка пізніше була перетворена в "Аптекарський прйказ". Однією з його функцій була організація збирання лікарських рослин. До цього ж часу відноситься і початок культивування лікарських рослин у тодішній Росії.

Найбільш важливий поштовх цій справі дав Петро І. З його наказу були створені спеціальні казенні аптеки й аптекарські городи. На початку ХУІІІ ст. (1709 р.) в м. Лубни була заснована перша в Україні казенна аптека (за даними В.Д. Отамановського перші приватні аптеки виникли раніше, у ХІУ-ХУІ ст. в містах Львові, Києві, Луцьку, Кременці, Кам'янці-Подільському), яка заготовляла з місцевої флори лікарські трави для потреб армії та населення. При аптеці були закладені два аптекарських городи -"ботанічні сади" ( в м. Лубни і в с. Терни під Лубнами) загальною площею в50 десятин. На цих городах вирощували ромашку лікарську, шавлію лікарську, белладонну звичайну, перець стручковий, гірчицю, аконіт та ін.

В епоху, коли на Україні на повну силу розгорнула свою діяльність Києво-Могилянська академія, значного розвитку поряд з іншими науками набула і лікувальна справа. В 1802 р. при Києво-Могилянській академії було відкрито дворічний медичний клас, у якому викладали анатомію, фізіологію, хірургію, проводились практичні заняття з цих дисциплін. З Києво-Могилянської академії вийшли видатні вітчизняні вчені-медики: Нестор Максимович-Амбодик (1743—1812 р.р), Іван Андрійович Полетика (1726— 1783 p.p.), Петро Іванович Погорецький (1735—1780 р.р), Мартин Матвійович Тереховський (1740—1796 p.p.), Данило Степанович Самойлович (1742—1805 р.р).

Надалі вивченню вітчизняних сировинних ресурсів, в тому числі йлікарських рослин, чимало сприяли вчені-ботаніки, які брали участь у численних експедиціях (П.С. Крашенінніков, П.С. Палас, Й.Г. Гмелін, І.І. Лепехін, Г.Ф. Соболевський, А.Т. Болотов, М.П. Щеглов, І.О. Двигубський, О.П. Нелюбій, П.Ф. Горенінов та ін.).

На початку XX століття використовували переважно види рослин, які мали у своєму складі серцеві глікозиди та гіркоти, що допомагали при лікуванні шлунково-кишкових недугів, а відомі вже прописи почали замінювати синтетичними препаратами. Проте вони не завжди добре сприймались, часто викликали алергічні реакції. Починаючи з 40-х років знову повернулись до народних джерел траволікування. Це повернення було започатковане виступом на з’їзді фармацевтів та лікарів у 1909 р. відомого хіміка-фармаколога Чірха, який сказав (цитата наводиться за виданням, написаним староукраїнською мовою): "Тепер можемо бути певні, що медицина вернеться ще охочіш, ніж нині, до рослинних сирівців.

Власне тоді, коли ґрунтовно попсує собі шлунок на специфіках хімічної синтези. Тоді вернеться медицина до найдавніших ліків людства, до рослин, що їх уживання спирається на досвід тисячоліть. Інша річ, що не буде на них дивитися так наївно, як за давнього Вавилону, за часів Галена ..."

Саме на початку 20 ст. багатьма вченими була визнана теорія так званого біологічного лікування: суть її зводилась до того, що лише у природі й чистому середовищі людина може знайти своє зцілення, шукати шляхи до зцілення необхідно негайно, використовуючи усталені традиції свого народу.

На заході України з'являються у цей час багато робіт, серед них найбільш цінними є "Лічничі рослини" Теодора Панича (Львів, 1924) та "Фітотерапія. Підручник для лікарів" Юрія Липи (Варшава, 1933).

Українські ботаніки другої половини ХУЛІ ст. та першої половини XIX ст., досліджуючи флору України, також приділяли увагу лікарським рослинам, але систематично їх не вивчали. Тільки у другій половині XIX ст. починаються роботи над дослідженням дикоростучих лікарських рослин. Однією з перших в цій галузі була праця Н. Арендаренка про лікарські рослини Полтавщини. У 1887 р. вийшла книга К.С. Горницького, в якій на підставі сорокарічних досліджень подаються відомості про 610 видів рослин української флори, в тому числі й про лікарські рослини. В. Білявський наводить відомості про дикоростучі та культивовані лікарські й технічні рослини Лубенського повіту.

У 1922 р. наукова комісія по збору і культурі лікарських рослин при Одеській губернській раді народного господарства видала за ред. А.О. Сапегіна плакат-інструкцію по збиранню та засушуванню лікарських рослин.

В період з 1929 по 1932 р.р, замість численних заготівельних організацій, була створена єдина Всесоюзна заготівельна організація "Ліктехсировина", яка займалася заготівлею дикоростучих лікарських рослин, розведенням лікарських рослин та ефіроолійних культур.

З 1926 по 1930 p.p. вивченням дикоростучої лікарської флори займалася науково-дослідна кафедра сільськогосподарської ботаніки при сільськогосподарському науковому комітеті України, яка потім була реорганізована в Український інститут прикладної ботаніки, а пізніше — в Український інститут рослинництва.

Війна 1941-1945 p.p. принесла великі матеріальні втрати, на Україні були знищені плантації багаторічних культур, зовсім припинено заготівлі дикоростучих лікарських рослин. Після закінчення війни Україна не тільки відновила рівень довоєнної заготівлі лікарської сировини, а й значно його перевищила, а також збільшила асортимент сировини, яка заготовляється.

З 1945 року науковими установами проводяться значні роботи по вивченню корисних рослин, збільшується випуск наукової та науково-популярної літератури, що стосується цього питання. У 1946 р. вийшов з друку плакат-інструкція З.Ф. Котіної по збору та сушінню лікарських рослин, брошура М.І. Котова і Я.А. Фіалкова "Дикорослі лікарські рослини УРСР", в якій підведено підсумки вивчення дикоростучих лікарських рослин УРСР, робота А.І. Закордоння про стан вивчення їх в культурі. Всі ці роботи охопили територію УРСР без Кримської області, яку приєднали до України пізніше, а також в них немає відомостей про запаси дикорсклучих лікарських рослин на Україні. В 1950 р. опублікована брошура О.Д. Вісюліної "Відшукування і визначення дикоростучих корисних рослин", а в 1953 р. вийшла з друку її брошура "Дикоростучі лікарські рослини", в якій подано описи важливих лікарських рослин, а також таких, що поширені лише в культурі. В роботі В.І.Чопика "Флора і рослинність західної частини Українських Карпат" (1958), подаються відомості про дикоростучі корисні рослини Карпат і ,зокрема, про лікарські рослини, їх поширення та запаси.

За останні десятиліття активізувалась діяльність наукових закладів України щодо вивчення та впровадження у лікувальну практику лікарських рослин. Відомими є роботи М.Н. Носаля, О.П. Попова, В.В. Кархута, М.С. Харченка, В.І. Сили, Ф.І, Мамчура та ін. Проте, справжньою подією слід вважати вихід енциклопедичного ілюстрованого довідника з лікарських рослин за ред. А. М. Гродзінського, який включіє інформацію про 1297 видів лікарських рослин України.

На сьогодні в світі для профілактики і лікування використовується близько 3000 речовин, суспензій та препаратів 1/3 яких виробляється з лікарської рослинної сировини.